Люді добрі, ізвінітє, шо ми квам обращаїмся, чирк-чирк

Нєт, все-таки Природу я люблю, i родiну, берьозку i рябiну Люблю я куст ракiти над рiкой.

Павлік Морозов. Епічна трагедія.

Вчора я годував з руки горобця. Точніше горобчиху. Ні, не домашню — звичайну дику птаху, надибану на природі. Молоді птахи цього року, я дивлюся, людей зовсім не бояться. Деякі ворони — птахи загалом дуже обережні — спокійно собі п’ють з калюж, коли мимо них поволеньки чвалають гомо сапієнси. А тут і горобці знахабніли.

Підлітає вона, значицця, сідає поряд і дивиться так, ніби просить. Довелося відщипнути шматочок хлібини і дати. Вона хапає просто з пальців, в бік його трохи кидає, і там з землі вже їсть. Потім підбігає ближче — стриб, стриб — і знову просить. Власне, я сидів на рівні землі, тож вона саме підбігала, а не підлітала. Виявилася, правда, чи то тупуватою, чи що, але великі шматки, коли забирала з руки, просто кидала вбік і замість клювати прибігала знову просити. Доводилося підбирати їх — нічого, панімаєш, харчами розкидатися — і давати їй їх знову. За другим разом дане горобчиха здзьобувала вже повністю, до крихти. Згодом полетіла геть, але ще кілька разів прилітала випрошувати.

Отримав я з цього годування масу задоволення. Тепер точно знаю, що відчував Янукович, коли Мєдвєд у нього цукерку з рук взяв.

Отаке на світі буває. В самому центрі Києва. А ви кажете, дід Панас...

P.S. Який із пропонованих ЖЖ настроїв найкраще відповідає поняттю "фаломорфував"?